Орієнтування в просторі,  як засіб реабілітації людей з сенсорними порушеннями. Найбільш важлива умова повної або часткової реабілітації людей, які втратили зір, – навчання їх орієнтування в малому і великому просторі. Потрібно відзначити, що в такому навчанні потребують не тільки незрячі, а й люди з залишковим зором.

Проблеми навчання слабозорих орієнтуванню і пересуванню

Самостійна орієнтування слабозорих на своєму робочому місці, у себе в квартирі, на вулиці великого міста або невеликого селища знижує почуття невпевненості в своїх силах, сприяє встановленню контакту з оточуючими, а також збільшує шанси на реалізацію потенційних можливостей.

Оволодіння способами орієнтування в просторі – основа відновлення самостійності людини з інвалідністю по зору. Навички орієнтування в просторі – шлях до інтеграції в змішані трудові та студентські колективи, можливість зайняти активну соціальну позицію, внести свій вклад в розвиток суспільства і держави.

Найбільші труднощі в орієнтуванні і пересуванні в просторі виникають у абсолютно незрячих, в зв’язку з чим і більшість досліджень вітчизняних і зарубіжних тифлологів спрямовані на вирішення цієї проблеми.

Однак люди із залишковим зором теж потребують придбання подібних знань. Дуже багато слабозорі зазнають труднощів при орієнтуванні. Це відноситься до всіх без винятку людей, незалежно від того, коли сталася втрата зору – рік або десять років тому.

Зрозуміло, з часом людина набуває навиків пересування в просторі. Однак у багатьох цей процесс відбувається болісно, ​​призводить до різноманітних психологічних наслідків, починаючи з повної ізоляції від суспільства і закінчуючи небажанням взагалі намагатися вчитися пересуватися в просторі. Пристосування до нових умов існування займає великий проміжок часу.

Нерідкі випадки, коли втрата зору викликає сильний психологічний стрес, який можна порівняти за силою з повною втратою зору. При цьому людина може замкнутися в собі, соромиться зустрічатися з друзями і знайомими. Однак залишок зору цілком дозволяє йому пересуватися (хоча б по знайомій місцевості), що не тільки безпечно, а й може принести йому користь.

Вчені пояснюють це явище тим, що навколишній світ при значній втраті зору змінюється, значна частина зорової інформації сильно спотворена або не сприймається взагалі. У цьому випадку людині необхідно навчання навичкам і способам орієнтування за участю фахівця в даній області, якому достовірно відомо, яка частина навколишнього світу сприймається людиною при даній гостроті зору і тих захворюваннях, якими страждає реабілітант

Труднощі навчання незрячих орієнтуванні

Важливим аспектом в мобільності незрячого є правильно підібрана тростину. Вона повинна відповідати зросту, бути легкою і не дуже ламкою. Необхідно не тільки зберегти зберіганню сенсорні системи реабілітанта, а й розвинути їх, навчити людину користуватися надходить від них інформацією на вулицях міст і в приміщеннях.

Необхідно тренувати людей із залишковим зором не тільки використовувати збережені зорові функції, а й навчити їх використовувати все те ж, що можуть застосовувати і тотально незрячі. При певних умовах, наприклад в темний час доби або в сутінках, людина із залишком зору по мірі орієнтування прирівнюється до тотально незрячих.

При навчанні дуже важливо враховувати психологічний аспект: що для одного реабілітанта важка праця, для іншого звичайна справа.

Для багатьох пізно осліплих серйозним бар’єром у пересуванні з тростиною стає той факт, що їх раніше бачили здоровими і щасливими, а тепер вони з паличкою.

Серйозні проблеми виникають при навчанні тотально незрячих з народження, так як у них відсутні зорові уявлення про навколишній світ, їм важче навчитися отримувати інформацію від предметів і явищ.

Таким чином, на процес навчання орієнтування незрячих в просторі впливає не тільки медичний аспект (порушене зір), але і психологічні, соціальні, технічні фактори.