РЕАБІЛІТАЦІЯ НЕЗРЯЧИХ НЕОБХІДНА ДЕРЖАВІ
Інвалідність — явище споконвічне. Більше того: чим цивілізованішим стає суспільство, тим ширшого характеру це явище набуває. Адже в минулому тяжкі захворювання чи тілесні ушкодження закінчувалися смертю, а з розвитком медицини і покращанням умов життя альтернативою летальності виступає саме інвалідність.
З-поміж інших категорій інвалідності сліпота завжди виділялась як найтяжча, бо вона усвідомлювалась як щось неприродне. Для всіх живих істот (крім людини) сліпота не сумісна з життям. Багатьом поколінням незрячих знадобились неабиякі зусилля, щоб довести свою повноцінність, свою трудову і громадську спроможність, а світова спільнота витратила не одне століття, перш ніж сформувалась і стала панівною — принаймні в розвинутих країнах — наукова точка зору щодо можливостей і потреб незрячих. Але потрібні дії державного рівня, добра воля і розумна активність громадськості, продумані організаційні заходи, освітні та пропагандистські програми, щоб ця точка зору стала визначальною.
Для осіб з інвалідністю з дитинства сліпота неймовірно ускладнює, а для пізньо-осліплих дезорганізує сприймання навколишнього світу і життєво важливі контакти з ним. Глибока аномалія зору обумовлює труднощі у пересуванні в просторі і, зрештою, може призвести до хворобливої гіподинамії; вона знижує комунікабельність людини, ставить безліч перешкод на шляху повсякденної та професійної діяльності.
Звичайно, людина багато в чому може протистояти гальмуючому впливу інвалідності на її життя самостійно, але вирішальне значення тут мають все-таки соціальні фактори — особливості безпосереднього середовища, ставлення суспільства, наміри і можливості держави.
Психологопрактична реабілітація незрячих — обов’язкова умова успішної діяльності, спрямованої на вирівнювання можливостей та впорядкування і задоволення додаткових потреб осіб з інвалідністю по зору. Ось чому так важливо формувати правильне ставлення людини з інвалідністю до свого дефекту, прищеплювати та розвивати практичні навички, створювати оптимальні умови для реалізації можливостей незрячого щодо одержання знань, самообслуговування та нормальних стосунків з довкіллям.
Трудова реабілітація незрячих відзначається складним поєднанням психологічних, ергономічних, тифлопрактичних та організаційно-технічних аспектів. В різні часи, в залежності від рівня цивілізованості, не однаково оцінювались доцільність залучення незрячих до трудової діяльності та роль праці в їхньому житті. Багатовіковий досвід підтверджує, що за певних умов незрячим вдається досягти справжніх вершин знань і майстерності, їхня ретельність і сумлінність, кмітливість і здатність до концентрації уваги та мобілізації пам’яті мають неабияке професійне значення і можуть навіть слугувати позитивним прикладом для зрячих колег. Що ж до ролі праці у житті незрячих, то вона незамінна. Ніяке матеріальне благополуччя не може зрівнятися з почуттям повносправності, що дається тільки суспільно- корисною працею. Ще у XVIII столітті філософ Дені Дідро, автор відомого «Листа про сліпих в повчання зрячих», і перший тифлопедагог, справжній подвижник освіти сліпих Валентин Гаюї відзначали благодійний вплив праці на моральний, духовний і навіть фізичний стан незрячих, підкреслюючи при цьому незаперечний обов’язок суспільства забезпечити незрячим можливість посильної праці.
Практичним підтвердженням і подальшим розвитком теоретичних положень дефектологів минулих століть та сучасних вчених щодо працездатності их і їх ставлення до праці може бути багаторічний досвід УТОСу. Виробнича сфера Товариства була серйозною і широко знаною ланкою народногосподарського комплексу, а тисячі незрячих знаходили в праці і матеріальний достаток, і власну людську гідність. Не жебраками, не пасивними споживачами громадського милосердя хочуть бути незрячі, а активними учасниками розбудови української держави. І для цього потрібно, щоб в переліку заходів з виконання Національної програми професійної реабілітації осіб з обмеженими можливостям окремим рядком передбачали специфічні потреби незрячих. Заходи у цій справі негайно дадуть безцінні дивіденди, захищені від будь-якої інфляції людською вдячністю.
Завершенням реабілітації незрячих є їхня соціальна інтеграція — поєднання інтересів суспільства з практичними і духовними інтересами цієї категорії громадян. Ініціатива тут мусить належати самим незрячим та їхнім організаціям. Але без державного підходу справа з місця не зрушиться.