Інвалідність — явище споконвічне. Більше того: чим цивілізованішим стає суспільство, тим ширшого характеру це явище набуває. Адже в минулому тяжкі захворювання чи тілесні ушко­дження закінчувалися смертю, а з роз­витком медицини і покращанням умов життя альтернативою летальності ви­ступає саме інвалідність.

З-поміж інших категорій інвалідно­сті сліпота завжди виділялась як най­тяжча, бо вона усвідомлювалась як щось неприродне. Для всіх живих іс­тот (крім людини) сліпота не сумісна з життям. Багатьом поколінням незрячих знадобились неабиякі зусилля, щоб довести свою повноцінність, свою тру­дову і громадську спроможність, а сві­това спільнота витратила не одне сто­ліття, перш ніж сформувалась і стала панівною — принаймні в розвинутих країнах — наукова точка зору щодо можливостей і потреб незрячих. Але по­трібні дії державного рівня, добра во­ля і розумна активність громадськос­ті, продумані організаційні заходи, осві­тні та пропагандистські програми, щоб ця точка зору стала визначальною.

Для осіб з інвалідністю з дитинства сліпота неймовірно ускладнює, а для пізньо-осліплих дезорганізує сприймання на­вколишнього світу і життєво важливі контакти з ним. Глибока аномалія зо­ру обумовлює труднощі у пересуванні в просторі і, зрештою, може призвести до хворобливої гіподинамії; вона зни­жує комунікабельність людини, ставить безліч перешкод на шляху повсякден­ної та професійної діяльності.

Звичайно, людина багато в чому мо­же протистояти гальмуючому впливу інвалідності на її життя самостійно, але вирішальне значення тут мають все-таки соціальні фактори — особливос­ті безпосереднього середовища, ста­влення суспільства, наміри і можли­вості держави.

Психологопрактична реабілітація незрячих — обов’язкова умова успіш­ної діяльності, спрямованої на вирів­нювання можливостей та впорядку­вання і задоволення додаткових по­треб осіб з інвалідністю по зору. Ось чому так важливо формувати правильне став­лення людини з інвалідністю до свого дефекту, при­щеплювати та розвивати практичні навички, створювати оптимальні умо­ви для реалізації можливостей незря­чого щодо одержання знань, самооб­слуговування та нормальних стосун­ків з довкіллям.

Трудова реабілітація незрячих відзна­чається складним поєднанням психологічних, ергономічних, тифлопрактичних та організаційно-технічних аспе­ктів. В різні часи, в залежності від рівня цивілізованості, не однаково оцінювались доцільність залучення незрячих до трудової діяльності та роль праці в їхньому житті. Багатовіковий досвід підтверджує, що за певних умов незря­чим вдається досягти справжніх вер­шин знань і майстерності, їхня ретельність і сумлінність, кмітливість і здатність до концентрації уваги та мобілізації пам’яті мають неабияке про­фесійне значення і можуть навіть слугувати позитивним прикладом для зрячих колег. Що ж до ролі праці у житті незрячих, то вона незамінна. Ні­яке матеріальне благополуччя не мо­же зрівнятися з почуттям повносправності, що дається тільки суспільно- корисною працею. Ще у XVIII столітті філософ Дені Дідро, автор відомого «Листа про сліпих в повчання зрячих», і перший тифлопедагог, справжній подвижник освіти сліпих Валентин Гаюї відзначали благодійний вплив праці на моральний, духовний і навіть фізи­чний стан незрячих, підкреслюючи при цьому незаперечний обов’язок суспі­льства забезпечити незрячим можливість посильної праці.

Практичним підтвердженням і пода­льшим розвитком теоретичних положень дефектологів минулих століть та сучасних вчених щодо працездатнос­ті их і їх ставлення до праці може бути багаторічний досвід УТОСу. Ви­робнича сфера Товариства була сер­йозною і широко знаною ланкою на­родногосподарського комплексу, а тисячі незрячих знаходили в праці і матеріальний достаток, і власну люд­ську гідність. Не же­браками, не пасивними споживачами громадського милосердя хочуть бути незрячі, а активними учасниками роз­будови української держави. І для цьо­го потрібно, щоб в переліку заходів з виконання Національної програми професійної реабілітації осіб з обме­женими можливостям окремим ряд­ком передбачали специфічні потре­би незрячих. Заходи у цій справі негай­но дадуть безцінні дивіденди, захищені від будь-якої інфляції людською вдя­чністю.

Завершенням реабілітації незрячих є їхня соціальна інтеграція — поєднання інтересів суспільства з практични­ми і духовними інтересами цієї кате­горії громадян. Ініціатива тут мусить належати самим незрячим та їхнім ор­ганізаціям. Але без державного під­ходу справа з місця не зрушиться.