ПСИХОЛОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ
Однією з найважливіших проблем інвалідності в наш час є організація ефективної реабілітації. На жаль, в нашій країні ця сфера ще не відповідає сучасним вимогам. Це стосується не тільки практики, але і теоретичної розробки.
Відомо, що реабілітація людей з інвалідністю – це комплекс заходів і складний процес, кінцевою метою якого є відновлення здатностей людини (перш за все, до суспільно-корисної праці), її успішна соціальна інтеграція.
Реабілітаційний процес передбачає здійснення низки заходів різних напрямів. При цьому розрізняють такі основні напрями (види) реабілітації: медичну, професійну та соціальну. Великою методологічною помилкою є зневажання, недооцінка такого визначального напряму, як психологічна реабілітація.
Під психологічною реабілітацією слід розуміти систему заходів, спрямованих на оздоровлення нервово-психічної сфери людини з інвалідністю, відновлення його попереднього соціально-психологічного статусу.
Річ у тім, що, виходячи з принципу цілісності організму, в будь-якої людини, яка пережила тяжке захворювання або руйнівну травму, закономірно виникають порушення у нервово-психічній сфері. Разом з тим, саме вона є тим керуючим і координуючим центром, який в цілому визначає функціонування організму і життєдіяльність людини. Тому оптимізація стану нервово-психічної сфери є визначальним завданням реабілітаційного процесу.
МОЖЛИВІ НЕГАТИВНІ ЗМІНИ ПСИХІКИ ВНАСЛІДОК СОМАТИЧНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ
Відомо, що організм людини є складною саморегулюючою системою, в якій всі складові між собою тісно пов’язані і взаємодіють. Зокрема, існують такі зв’язки між двома началами нашого організму: тілом і душею, або ж, по-науковому, сомою і психікою. Звідси, особливості психічного життя людини суттєво впливають на діяльність внутрішніх органів та систем, І навпаки, виникнення соматичних порушень викликає відповідні зміни в психіці.
Особа з інвалідністю – це людина, яка звичайно страждає тяжкими хронічними захворюваннями або має виражені тілесні вади, які зумовлюють значні і стійкі функціональні порушення, що суттєво обмежують життєдіяльність. Інвалідність – це складне, інтегральне явище, що має як внутрішню (медико-психологічну), так і зовнішню (соціально-психологічну) характеристики. Через больовий синдром, переживання і страждання, що викликаються патологічним процесом в організмі, така людина часто-густо перетворюється у справжнього мученика. В житті інваліда виникає ціла низка проблем, пов’язаних з різними ускладненнями і обмеженнями, втратою можливостей і здатностей, зокрема до праці, ламанням психічного стереотипу, кризовою ситуацією в цілому.
Всі ці колізії, зрозуміло, суттєво впливають на стан і самопочуття людини, на параметри нервово-психічної діяльності. Варіанти психічного реагування людини на своє соматичне захворювання, інвалідність, дуже різноманітні і залежать від ряду факторів, і зокрема, від преморбідного (тобто, до захворювання) складу особисгості, від виду і тяжкості патології тощо. Одна справа, коли це людина сильна, вольова, цілеспрямована, і зовсім інша, коли вона слабка, неврівноважена, тривожно-помисливого складу особистості.
На жаль, часто-густо тяжка хвороба, що викликала інвалідність, зумовлює негативні зміни у нервово-психічній сфері людини. Вона може переживати глибокий і затяжний стрес у формі небезпечного дистресу, коли виникає виснаження нервової системи і психогенне порушення діяльності внутрішніх органів і систем.
Найбільш помітними бувають зміни, що пов’язані з перебігом емоційно-вольових психічних процесів. Так, у хронічно хворих людей, що мають виражені тілесні вади, нерідко спостерігаються емоційна лабільність, неврівноваженість, дратівливість, тривожність поведінки, схильність до конфліктування. Настрій у таких людей буває пригніченим, з нахилом до розвитку депресивного синдрому.
Що стосується вольових якостей людей з інвалідністю, то, на жаль, характерне ослаблення волі, пригнічення бажань і мотивації до діяльності, навіть повний параліч волі, їм буває важко мобілізувати себе не тільки на певні складні завдання, що потребують значних зусиль, напруження волі, а навіть на виконання елементарних побутових справ.
Відомо, що параметрам особистості людини притаманна певна стабільність. Разом з тим, з плином часу, під впливом складних обставин життя, в особистості багатьох людей з інвалідністю виникають певні негативні зміни. Так, зустрічаються переорієнтація спрямованості, акцентації характеру, навіть, психопатизація особистості. Про психопатів говорять так: це хворі люди, які і самі не живуть, і оточуючим нормально жити не дають. Також спостерігається хвороблива егоцентралізація особистості, коли люди з інвалідністю, як кажуть, «зациклюються» на собі і своїх проблемах, а інтересами інших членів мікрогрупи (сім’ї) при цьому нехтують. Буває, що увесь білий світ такі люди бачать тільки в одному аспекті – через призму своєї недуги. Дуже небезпечно, коли людина з нвалідністю стає рабом своєї хвороби, тим більше, коли у нього формуються установки щодо одержання особливої уваги, матеріальної підтримки, різноманітних пільг.
Прикладом негативних змін особистості внаслідок соматичного захворювання, інвалідності може бути формування типу так званої «жовчної людини». Так говорять про деяких хворих на жовчо-кам’яну хворобу, з деякими іншими хронічними захворюваннями печінки або жовчовивідних шляхів. Саме під впливом больового синдрому та інших ознак цих хвороб з часом людина може ставати похмурою, дратівливою, озлобленою.
Акцентуючи увагу на важливості психічного здоров’я, великий філософ Сенека ще за часів древнього Риму наголошував, перш ніж лікувати черево, слід навести порядок в голові: не можна лікувати тіло, не турбуючись про душу
Дуже яскраво з цього приводу висловився відомий сучасний психолог Микола Козлов, який стверджує, що інвалідом слід вважати не того, у кого немає ноги чи руки, а того, хто дивлячись на свою болячку скиглить і чекає, що його почнуть ублажати. Інвалід, за думкою психолога, це ураження не стільки частини тіла, скільки психіки, духу.
Таким чином, якщо особистість людини з інвалідністю небезпечно змінюється і деградує, якщо він втрачає своє амбіційне «Я» і духовно занепадає, виявляється не здатним контролювати свої емоції, втрачає бійцівські якості, стає рабом своєї недуги і відмовляється від напруженої боротьби за своє майбутнє, то не слід сподіватися на ефективність навіть найсучасніших методів лікування, інших реабілітаційних заходів.
Звідси таке узагальнення: добре психічне, духовне здоров’я є обов’язковою передумовою, певною гарантією успіху всього реабілітаційного процесу. Ніякі світила від медицини, ніякі золотаві пігулки не допоможуть одужати, якщо в людини з інвалідністю на це завдання не буде мобілізована його воля, якщо в нього не виникне жагуче бажання повернутися до повноцінного життя
ОСНОВНІ МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ
Шляхи і методи психологічної реабілітації досить різноманітні. Згадаймо, ще зі старих часів цілителі застосовували три основних засоби: слово, зілля, ніж. І першим серед цих засобів є використання оздоровлюючої сили розумного слова. Саме слово, мовлення є основою головного напряму психологічної реабілітації – психотерапії.
Психотерапія – це специфічний напрям оздоровчої роботи, при якому лікувальний ефект досягається завдяки цілеспрямованому впливові на нервово-психічну сферу людини за допомогою слова, мовлення.
Основні завдання психотерапії такі:
- глибоке і всебічне вивчення особистості хворого, суттєвих особливостей його психіки;
- вивчення етіології та патогенезу захворювання, тобто його причин і механізмів розвитку, виявлення значення в цьому процесі психологічних факторів;
- аналіз особливостей ставлення людини до свого захворювання, інвалідності; при виявленні патологічного варіанту – корекція, вироблення адекватного ставлення;
- формування правильної психічної спрямованості особистості хворого, необхідних установок на одужання, віри в успішність лікування;
- врівноважування емоційної сфери хворого, зняття психологічного напруження, страху, депресії тощо;
- забезпечення саногенного (оздоровлюючого) впливу з боку психіки на діяльність внутрішніх органів і системи організму, сприяння доброму фізичному і психічному здоров’ю людини.
Слід підкреслити, що засоби психотерапії здатні нормалізувати не тільки душевний стан хворої людини. Завдяки тісному зв’язку психічної і соматичної сфер організму, вони позитивно впливають на діяльність внутрішніх органів і систем, тим самим сприяючи процесу одужання в цілому. Таким чином, психотерапія виявляється природним і ефективним методом лікування не тільки нервово-психічних, але й різноманітних соматичних захворювань і тілесних вад.
Психотерапії притаманні різноманітні методи і прийоми оздоровлення організму людини. Зокрема, її поділяють на пряму і непряму, індивідуальну і групову тощо.
Пряма або спеціальна психотерапія звичайно здійснюється відповідно підготовленими фахівцями – медичними психологами і психотерапевтами, з використанням особливих методик, в спеціально обладнаних кабінетах поліклінік чи реабілітаційних центрів. До основних методів прямої психотерапії відносяться раціональна та сугестивна терапія. Раціональна побудована на активному впливові на розум хворого за допомогою логічного обгрунтування інформації і формування необхідних переконань. Саме такий вплив на свідомість робить хворого активним і зацікавленим співучасником реабілітаційного процесу, допомагає мобілізувати волю та ресурси організму на боротьбу з недугою.
Сугестивна психотерапія передбачає досягнення у хворого певного стану через укорінення в його свідомості і підсвідомості необхідного напряму інформації через навіювання, без будь-якого обгрунтування і істинності, без активної участі розуму і волі хворого. Така сугестія може здійснюватися при перебуванні хворого як у стані бадьорості, так і сну, що називають гіпнозом.
Не слід думати, що досягнення певного психічного стану хворого – ніби-то монополія психотерапевта. Наші настрій, самопочуття, установки тощо, значною мірою зумовлені впливом довкілля як природного, так і соціального, конкретними умовами життя. Особливо великий вплив має найближче соціальне оточення, параметри психологічного клімату, в якому опиняється людина у зв’язку зі своєю життєдіяльністю, виконанням різноманітних соціальних функцій. Саме такий вплив на хвору людину, її оточення і відносять до непрямої або загальної психотерапії.
У цьому плані велике значення має створення в місцях перебування хворих чи людей з інвалідністю (лікарня, центр соцзахисту тощо) сприятливого психологічного клімату, дотримання спеціалістами будь-якого фаху деонтологічних принципів оптимальних взаємовідносин з відвідувачами Особливо велике значення при цьому мають уважне, чуйне, терпляче ставлення до людей з інвалідністю з боку медичних та соціальних працівників.
Розуміючи визначальну роль психічного стану, установок, бажання одужати, мудрі лікарі звертаються до хворого з такою пропозицією: «Нас тут троє: ви – хворий, я -нарешті, ваша вперта недуга. Якщо ви станете моїм союзником і дуже того захочете – ми разом, безумовно, подолаємо хворобу. Якщо ж ви не прагнете мобілізувати усі свої сили на запеклу боротьбу, стаєте рабом своєї болячки, то я, лікар, сам не спроможний вам допомогти. То ж вирішуйте, з ким ви і до чого прагнете…»
Великий вплив на хід процесу реабілітації людини з інвалідністю має психологічне мікросередовище в сім’ї, трудовому колективі. Особливо це важливо у той критичний період життя, коли хворий повертається додому з лікарні, реабілітаційного центру, коли звичайно звужується потік засобів медичної реабілітації і на перший план виходять проблеми професійної зайнятості та соціальної інтеграції. Саме цей період нерідко буває пов’язаний з погіршенням психічного стану, емоційною неврівноваженістю, нервовою поведінкою тощо. І саме завдяки психологічній підтримці, оптимально-активізуючому впливу оточуючих, людині з інвалідністю необхідно одержувати заряд позитивної енергії, бути мобілізованим на подолання можливих життєвих проблем.
Таким чином, грамотна психологічна допомога людині з інвалідністю, вироблення правильних установок, мобілізація на боротьбу за своє майбутнє є передумовою і запорукою успіху всього реабілітаційного процесу.
СИСТЕМАТИЧНА РОБОТА НАД СОБОЮ – ПРОВІДНИЙ НАПРЯМ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ
Не принижуючи ролі психотерапевтів, маємо розуміти, що вони не можуть усе наступне життя водити людину з інвалідністю, як кажуть «за ручку». Ось чому він, розумно використовуючи рекомендації спеціалістів і опрацювавши відповідну наукову літературу, має сам братися за управління подальшим процесом свого оздоровлення. При цьому слід твердо зрозуміти, що без активної ролі, без систематичної і напруженої роботи над собою – годі чекати бажаного результату. Необхідно пам’ятати, що людський організм – найдосконаліша цілісна система, що саморегулюється і самооновлюється. Наше ж завдання полягає у тому, щоб не заважати йому і розумно підтримувати. Підтримувати здоровим способом життя та продуманою систематичною роботою над собою. І організм віддячить нам гармонією духовного, психічного та фізичного здоров’я.
Стратегічним напрямом роботи над собою є розвиток власної свідомості, а точніше самосвідомості. Самосвідомість як вершина людської психіки, включає в себе три пов’язаних між собою компоненти: самопізнання, самоконтроль і самовдосконалення.
Самопізнання- це базовий рівень роботи над собою. Про його значення яскраво висловився відомий давньогрецький мислитель Сократ, який проголошував: «Пізнавай самого себе і ти пізнаєш всесвіт і богів». Це складний процес пізнання своєї сутності, своїх властивостей і можливостей. Згідно з існуючими науковими методиками, цей процес включає в себе такі основні складові, як самоспостереження, самоаналіз і самооцінка.
Всебічна і більш-менш критична самооцінка є головною метою самопізнання. Саме самооцінка дозволяє правильно оцінити свій статус в житті, духовний і фізичний стан, свої здібності і можливості, вади і недоліки.
Безумовно, самооцінка – складний процес, що не завжди дає результат близький до об’єктивного. Внаслідок цього може формуватися неадекватний рівень життєвих домагань, що випливає із співвідношення самооцінки і реальних можливостей людини. Оптимальним є варіант, коли рівень життєвих домагань людини відповідає її реальним можливостям. Значна розбіжність цих параметрів свідчить про неадекватну самооцінку особистості, внаслідок чого виникають проблеми, емоційні зриви і таке інше. Тільки адекватна, критична самооцінка дозволяє побудувати грамотну програму самовдосконалення і оздоровлення.
Така програма звичайно має два основи напрями, а саме: фізичне і духовне самовдосконалення Методики такого вдосконалення пропонують нам такі відомі цілителі, як Г.Шаталова, Г.Малахов та інші.
Цю проблему не слід спрощувати. Процес самовдосконалення тривалий і складний, він починається з пошуку наукової літератури, методик. передбачає мобілізацію розуму та волі, не виключає не тільки перемоги, але і поразки, і завершується виробленням нового стереотипу за якостями і властивостями наближеного до бажаного ідеалу.
Фізичне самовдосконалення може бути спрямоване як на загальне оздоровлення, зміцнення здоров’я, так і на цілеспрямовану роботу з нормалізації функціонування окремих ушкоджених органів і систем організму. Це пов’язано з використанням оздоровчого впливу фізичних та загартовуючих вправ, зокрема, лікувальної фізкультури, різних методик аутогенного тренування, здорового, активного способу життя тощо.
Вищим рівнем самовдосконалення є духовний розвиток людини. Згідно з ієрархічним принципом структури організму людини в його пірамідальній будові виділяють три рівня: сому (фізичне тіло), психіку (душа, тонке тіло) і надсвідомість (духовна сфера). Причому, духовне начало є вершиною цієї піраміди, тим координуючим центром, який забезпечує цілісність і злагодженість усієї системи.
Коротко розглянемо основні характеристики надсвідомості. Перша з них – це альтруїзм особистості, що на відміну від егоїзму означає безкорисливе, дружнє ставлення до людей, готовність заради інших поступитися особистими інтересами, навіть здатність до самопожертви. Серед людині з інвалідністю зустрічаються такі духовно розвинуті люди, які не «зациклюються» на своїх стражданнях, а переключають центр уваги на проблеми оточуючих людей, займаються доброчинною, благодійною діяльністю. Друга особливість надсвідомості – сприйняття життя як закономірного цілісного потоку, розуміння причинно – наслідкових зв’язків у ньому, що дозволяє людині піднятися над особистісним уявленням добра і зла. То ж і нещастя, і хворобу такі люди сприймають як кару за скоєні гріхи, як випробування, яке треба гідно подолати і піднятися на нову сходинку самовдосконалення.
Нарешті, третя характеристика надсвідомості – здатність отримувати необхідну інформацію по інтуїтивному каналу, що забезпечує людині можливість вільно творити. Буває, що людина заклопотана життєвими проблемами не дає своїм талантам можливості розкритися, але ставши людиною з інвалідністю і працюючи над собою, створює шедеври світового рівня.
Духовно розвинута людина має чіткі уявлення про основні життєві цінності, про сенс життя, його цілі, проміжні і кінцеві, про шляхи їх досягнення. У такої людини звичайно розвинуті здатності любити, надіятися і вірити.
Віра – це складний духовний стан, який має інтелектуальний, емоційний та вольовий компонент. Мати віру – означає бути переконаним, впевненим у чомусь. Це, наприклад, віра у вищу справедливість, у свої сили і можливості, у подолання недуги і майбутнє повноцінне життя.
Проявом високої духовності людини є віра в Бога. Кожному, хто істинно вірує і наслідує заповіді Господні, Біблія обіцяє, що «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, …ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде…» (Об’явлення 21:4).
Саме Біблія вказує на тісний зв’язок між причинами хвороб і нашими грішними справами (Рим. 5:12). Отже необхідно змінити своє життя, перемогти у ньому гріх, і це дозволить втішатися волею, що грунтується на досконалості розуму й тіла.
Надіючись на Бога, не слід і самому занепадати, а напружено трудитися над собою, здобуваючи щоденно хоча б невеликих успіхів. Адже жодна значна перемога не можлива, якщо їй не передують малі досягнення. То ж, як стверджував великий Кобзар, борітеся й поборете.