Однією з найважливіших проблем інвалідності в наш час є органі­зація ефективної реабілітації. На жаль, в нашій країні ця сфера ще не відповідає сучасним вимогам. Це стосується не тільки практики, але і теоретичної розробки.

Відомо, що реабілітація людей з інвалідністю – це комплекс заходів і складний процес, кінцевою метою якого є відновлення здатностей людини (перш за все, до суспільно-корисної  праці), її успішна соціальна інтеграція.

Реабілітаційний процес передбачає здійснення низки заходів різ­них напрямів. При цьому розрізняють такі основні напрями (види) реабілітації: медичну, професійну та соціальну. Великою методоло­гічною помилкою є зневажання, недооцінка такого визначального напряму, як психологічна реабілітація.

Під психологічною реабілітацією слід розуміти систему заходів, спря­мованих на оздоровлення нервово-психічної сфери людини з інвалідністю, віднов­лення його попереднього соціально-психологічного статусу.

Річ у тім, що, виходячи з принципу цілісності організму, в будь-якої людини, яка пережила тяжке захворювання або руйнівну травму, закономірно виникають порушення у нервово-психічній сфері. Разом з тим, саме вона є тим керуючим і координуючим центром, який в цілому визначає функціонування організму і життєдіяльність людини. Тому оптимізація стану нервово-психічної сфери є визначальним завданням реабілітаційного процесу.

 МОЖЛИВІ НЕГАТИВНІ ЗМІНИ ПСИХІКИ ВНАСЛІДОК СОМАТИЧНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ

Відомо, що організм людини є складною саморегулюючою систе­мою, в якій всі складові між собою тісно пов’язані і взаємодіють. Зокрема, існують такі зв’язки між двома началами нашого організ­му: тілом і душею, або ж, по-науковому, сомою і психікою. Звідси, особ­ливості психічного життя людини суттєво впливають на діяльність внутрішніх органів та систем, І навпаки, виникнення соматичних порушень викликає відповідні зміни в психіці.

Особа з інвалідністю – це людина, яка звичайно страждає тяжкими хронічними захворюваннями або має виражені тілесні вади, які зумовлюють значні і стійкі функціональні порушення, що суттєво обмежують життєдіяльність. Інвалідність – це складне, інтегральне явище, що має як внутрішню (медико-психологічну), так і зовнішню (соціально-психо­логічну) характеристики. Через больовий синдром, переживання і страждання, що викликаються патологічним процесом в організмі, така людина часто-густо перетворюється у справжнього мученика. В житті інваліда виникає ціла низка проблем, пов’язаних з різними ускладненнями і обмеженнями, втратою можливостей і здатностей, зокрема до праці, ламанням психічного стереотипу, кризовою ситуа­цією в цілому.

Всі ці колізії, зрозуміло, суттєво впливають на стан і самопочуття людини, на параметри нервово-психічної діяльності. Варіанти пси­хічного реагування людини на своє соматичне захворювання, інва­лідність, дуже різноманітні і залежать від ряду факторів, і зокрема, від преморбідного (тобто, до захворювання) складу особисгості, від виду і тяжкості патології тощо. Одна справа, коли це людина силь­на, вольова, цілеспрямована, і зовсім інша, коли вона слабка, неврівноважена, тривожно-помисливого складу особистості.

На жаль, часто-густо тяжка хвороба, що ви­кликала інвалідність, зумовлює негативні змі­ни у нервово-психічній сфері людини. Вона може переживати глибокий і затяжний стрес у формі небезпечного дистресу, коли виникає виснаження нервової системи і психогенне по­рушення діяльності внутрішніх органів і систем.

Найбільш помітними бувають зміни, що по­в’язані з перебігом емоційно-вольових психіч­них процесів. Так, у хронічно хворих людей, що мають виражені тілесні вади, нерідко спо­стерігаються емоційна лабільність, неврівно­важеність, дратівливість, тривожність пове­дінки, схильність до конфліктування. Настрій у таких людей буває пригніченим, з нахилом до розвитку депресивного синдрому.

Що стосується вольових якостей людей з інвалідністю, то, на жаль, характерне ослаблення волі, при­гнічення бажань і мотивації до діяльності, на­віть повний параліч волі, їм буває важко мо­білізувати себе не тільки на певні складні завдання, що потребують значних зусиль, на­пруження волі, а навіть на виконання еле­ментарних побутових справ.

Відомо, що параметрам особистості люди­ни притаманна певна стабільність. Разом з тим, з плином часу, під впливом складних обставин життя, в особистості багатьох людей з інва­лідністю виникають певні негативні зміни. Так, зустрічаються переорієнтація спрямованос­ті, акцентації характеру, навіть, психопатизація особистості. Про психопатів говорять так: це хворі люди, які і самі не живуть, і ото­чуючим нормально жити не дають. Також спо­стерігається хвороблива егоцентралізація особистості, коли люди з інвалідністю, як кажуть, «зацик­люються» на собі і своїх проблемах, а інтере­сами інших членів мікрогрупи (сім’ї) при цьому нехтують. Буває, що увесь білий світ такі люди бачать тільки в одному аспекті – через призму своєї недуги. Дуже небезпечно, коли людина з нвалідністю стає рабом своєї хвороби, тим більше, коли у нього формуються установки щодо одержання особливої уваги, матеріальної під­тримки, різноманітних пільг.

Прикладом негативних змін особистості внаслідок соматичного захворювання, інва­лідності може бути формування типу так зва­ної «жовчної людини». Так говорять про деяких хворих на жовчо-кам’яну хворобу, з деякими іншими хронічними захворюваннями печінки або жовчовивідних шляхів. Саме під впливом больового синдрому та інших ознак цих хво­роб з часом людина може ставати похмурою, дратівливою, озлобленою.

Акцентуючи увагу на важливості психічного здоров’я, великий філософ Сенека ще за часів древнього Риму наголошував, перш ніж лікувати черево, слід навести порядок в го­лові: не можна лікувати тіло, не турбуючись про душу

Дуже яскраво з цього приводу висловився відомий сучасний психолог Микола Козлов, який стверджує, що інвалідом слід вважати не того, у кого немає ноги чи руки, а того, хто дивлячись на свою болячку скиглить і чекає, що його почнуть ублажати. Інвалід, за думкою психолога, це ураження не стільки частини тіла, скільки психіки, духу.

Таким чином, якщо особистість людини з інвалідністю не­безпечно змінюється і деградує, якщо він втра­чає своє амбіційне «Я» і духовно занепадає, виявляється не здатним контролювати свої емоції, втрачає бійцівські якості, стає рабом своєї недуги і відмовляється від напруженої боротьби за своє майбутнє, то не слід сподіватися на ефективність навіть найсучасні­ших методів лікування, інших реабілітаційних заходів.

Звідси таке узагальнення: добре психічне, духовне здоров’я є обов’язковою передумо­вою, певною гарантією успіху всього реабілі­таційного процесу. Ніякі світила від медицини, ніякі золотаві пігулки не допоможуть одужати, якщо в людини з інвалідністю на це завдання не буде мо­білізована його воля, якщо в нього не виникне жагуче бажання повернутися до повноцінно­го життя

ОСНОВНІ МЕТОДИ  ПСИХОЛОГІЧНОЇ  РЕАБІЛІТАЦІЇ ЛЮДЕЙ З ІНВАЛІДНІСТЮ

Шляхи і методи психологічної реабілітації досить різноманітні. Згадаймо, ще зі старих часів цілителі застосовували три основних засоби: слово, зілля, ніж. І першим серед цих засобів є використання оздоровлюючої сили розумного слова. Саме слово, мовлення є основою головного напряму психологічної ре­абілітації – психотерапії.

Психотерапія – це специфічний напрям оздоровчої роботи, при якому лікувальний ефект досягається завдяки цілеспрямовано­му впливові на нервово-психічну сферу лю­дини за допомогою слова, мовлення.

Основні завдання психотерапії такі:

  • глибоке і всебічне вивчення особистості хворого, суттєвих особливостей його психіки;
  • вивчення етіології та патогенезу захворю­вання, тобто його причин і механізмів розвитку, виявлення значення в цьому процесі пси­хологічних факторів;
  • аналіз особливостей ставлення людини до свого захворювання, інвалідності; при виявленні патологічного варіанту – корекція, вироблення адекватного ставлення;
  • формування правильної психічної спрямованості особистості хворого, необхідних уста­новок на одужання, віри в успішність лікування;
  • врівноважування емоційної сфери хворо­го, зняття психологічного напруження, страху, депресії тощо;
  • забезпечення саногенного (оздоровлюю­чого) впливу з боку психіки на діяльність внут­рішніх органів і системи організму, сприяння доброму фізичному і психічному здоров’ю людини.

Слід підкреслити, що засоби психотерапії здатні нормалізувати не тільки душевний стан хворої людини. Завдяки тісному зв’язку психічної і соматичної сфер організму, вони позитивно впливають на діяльність внутріш­ніх органів і систем, тим самим сприяючи про­цесу одужання в цілому. Таким чином, психотерапія виявляється природним і ефективним методом лікування не тільки нервово-пси­хічних, але й різноманітних соматичних за­хворювань і тілесних вад.

Психотерапії притаманні різноманітні ме­тоди і прийоми оздоровлення організму люди­ни. Зокрема, її поділяють на пряму і непряму, індивідуальну і групову тощо.
Пряма або спеціальна психотерапія зви­чайно здійснюється відповідно підготовлени­ми фахівцями – медичними психологами і пси­хотерапевтами, з використанням особливих методик, в спеціально обладнаних кабінетах поліклінік чи реабілітаційних центрів. До основ­них методів прямої психотерапії відносяться раціональна та сугестивна терапія. Раціо­нальна побудована на активному впливові на розум хворого за допомогою логічного обгрунтування інформації і формування необхідних переконань. Саме такий вплив на свідомість робить хворого активним і зацікавленим спів­учасником реабілітаційного процесу, допома­гає мобілізувати волю та ресурси організму на боротьбу з недугою.

Сугестивна психотерапія передбачає до­сягнення у хворого певного стану через укорі­нення в його свідомості і підсвідомості необ­хідного напряму інформації через навіювання, без будь-якого обгрунтування і істинності, без активної участі розуму і волі хворого. Така сугестія може здійснюватися при перебуванні хворого як у стані бадьорості, так і сну, що називають гіпнозом.

Не слід думати, що досягнення певного пси­хічного стану хворого – ніби-то монополія пси­хотерапевта. Наші настрій, самопочуття, уста­новки тощо, значною мірою зумовлені впливом довкілля як природного, так і соціального, конкретними умовами життя. Особливо ве­ликий вплив має найближче соціальне ото­чення, параметри психологічного клімату, в якому опиняється людина у зв’язку зі своєю життєдіяльністю, виконанням різноманітних соціальних функцій. Саме такий вплив на хво­ру людину, її оточення і відносять до непрямої або загальної психотерапії.

У цьому плані велике значення має ство­рення в місцях перебування хворих чи людей з інва­лідністю (лікарня, центр соцзахисту тощо) спри­ятливого психологічного клімату, дотримання спеціалістами будь-якого фаху деонтологічних принципів оптимальних взаємовідносин з відвідувачами Особливо велике значення при цьому мають уважне, чуйне, терпляче ставлення до людей з інвалідністю з боку медичних та соціальних працівників.

Розуміючи визначальну роль психічного стану, установок, бажання одужати, мудрі лі­карі звертаються до хворого з такою пропозицією: «Нас тут троє: ви – хворий, я -нарешті, ваша вперта недуга. Якщо ви стане­те моїм союзником і дуже того захочете – ми разом, безумовно, подолаємо хворобу. Якщо ж ви не прагнете мобілізувати усі свої сили на запеклу боротьбу, стаєте рабом своєї бо­лячки, то я, лікар, сам не спроможний вам допомогти. То ж вирішуйте, з ким ви і до чого прагнете…»

Великий вплив на хід процесу реабілітації людини з інвалідністю має психологічне мікросередовище в сім’ї, трудовому колективі. Особливо це важливо у той критичний період життя, коли хворий повертається додому з лікарні, реабі­літаційного центру, коли звичайно звужується потік засобів медичної реабілітації і на перший план виходять проблеми професійної зайня­тості та соціальної інтеграції. Саме цей період нерідко буває пов’язаний з погіршенням пси­хічного стану, емоційною неврівноваженістю, нервовою поведінкою тощо. І саме завдяки психологічній підтримці, оптимально-активі­зуючому впливу оточуючих, людині з інвалідністю необхід­но одержувати заряд позитивної енергії, бути мобілізованим на подолання можливих жит­тєвих проблем.

Таким чином, грамотна психологічна допо­мога людині з інвалідністю, вироблення правильних уста­новок, мобілізація на боротьбу за своє май­бутнє є передумовою і запорукою успіху всього реабілітаційного процесу.

СИСТЕМАТИЧНА РОБОТА НАД СОБОЮ – ПРОВІДНИЙ НАПРЯМ ПСИХОЛОГІЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Не принижуючи ролі психотерапевтів, має­мо розуміти, що вони не можуть усе наступне життя водити людину з інвалідністю, як кажуть «за ручку». Ось чому він, розумно використовуючи реко­мендації спеціалістів і опрацювавши відповідну наукову літературу, має сам братися за управління подальшим процесом свого оздоровлення. При цьому слід твердо зрозу­міти, що без активної ролі, без систематичної і напруженої роботи над собою – годі чекати бажаного результату. Необхідно пам’ятати, що людський організм – найдосконаліша цілісна система, що саморегулюється і самооновлю­ється. Наше ж завдання полягає у тому, щоб не заважати йому і розумно підтримувати. Підтримувати здоровим способом життя та продуманою систематичною роботою над со­бою. І організм віддячить нам гармонією ду­ховного, психічного та фізичного здоров’я.

Стратегічним напрямом роботи над собою є розвиток власної свідомості, а точніше са­мосвідомості. Самосвідомість як вершина людської психіки, включає в себе три пов’я­заних між собою компоненти: самопізнання, самоконтроль і самовдосконалення.

Самопізнання- це базовий рівень роботи над собою. Про його значення яскраво висло­вився відомий давньогрецький мислитель Сократ, який проголошував: «Пізнавай само­го себе і ти пізнаєш всесвіт і богів». Це склад­ний процес пізнання своєї сутності, своїх влас­тивостей і можливостей. Згідно з існуючими науковими методиками, цей процес включає в себе такі основні складові, як самоспостереження, самоаналіз і самооцінка.

Всебічна і більш-менш критична самооцінка є головною метою самопізнання. Саме само­оцінка дозволяє правильно оцінити свій ста­тус в житті, духовний і фізичний стан, свої здібності і можливості, вади і недоліки.

Безумовно, самооцінка – складний процес, що не завжди дає результат близький до об’єк­тивного. Внаслідок цього може формувати­ся неадекватний рівень життєвих домагань, що випливає із співвідношення самооцінки і реальних можливостей людини. Оптималь­ним є варіант, коли рівень життєвих домагань людини відповідає її реальним можливостям. Значна розбіжність цих параметрів свідчить про неадекватну самооцінку особистості, внас­лідок чого виникають проблеми, емоційні зри­ви і таке інше. Тільки адекватна, критична самооцінка дозволяє побудувати грамотну програму самовдосконалення і оздоровлення.

Така програма звичайно має два основи напрями, а саме: фізичне і духовне самовдосконалення Методики такого вдосконалення пропонують нам такі відомі цілителі, як Г.Шаталова, Г.Малахов та інші.

Цю проблему не слід спрощувати. Процес самовдосконалення тривалий і складний, він починається з пошуку наукової літератури, методик. передбачає мобілізацію розуму та волі, не виключає не тільки перемоги, але і поразки, і завершується виробленням нового стереотипу за якостями і властивостями наближеного до бажаного ідеалу.

Фізичне самовдосконалення може бути спрямоване як на загальне оздоровлення, зміцнення здоров’я, так і на цілеспрямовану роботу з нормалізації функціонування окре­мих ушкоджених органів і систем організму. Це пов’язано з використанням оздоровчого впливу фізичних та загартовуючих вправ, зокрема, лікувальної фізкультури, різних ме­тодик аутогенного тренування, здорового, активного способу життя тощо.

Вищим рівнем самовдосконалення є духов­ний розвиток людини. Згідно з ієрархічним принципом структури організму людини в його пірамідальній будові виділяють три рівня: сому (фізичне тіло), психіку (душа, тонке тіло) і надсвідомість (духовна сфера). Причому, ду­ховне начало є вершиною цієї піраміди, тим координуючим центром, який забезпечує ці­лісність і злагодженість усієї системи.

Коротко розглянемо основні характеристи­ки надсвідомості. Перша з них – це альтруїзм особистості, що на відміну від егоїзму означає безкорисливе, дружнє ставлення до людей, готовність заради інших поступитися особис­тими інтересами, навіть здатність до само­пожертви. Серед людині з інвалідністю  зустрічаються такі духовно розвинуті люди, які не «зациклюють­ся» на своїх стражданнях, а переключають центр уваги на проблеми оточуючих людей, займаються доброчинною, благодійною ді­яльністю. Друга особливість надсвідомості – сприйняття життя як закономірного цілісного потоку, розуміння причинно – наслідкових зв’яз­ків у ньому, що дозволяє людині піднятися над особистісним уявленням добра і зла. То ж і нещастя, і хворобу такі люди сприймають як кару за скоєні гріхи, як випробування, яке треба гідно подолати і піднятися на нову схо­динку самовдосконалення.

Нарешті, третя характеристика надсвідомості – здатність отримувати необхідну інфор­мацію по інтуїтивному каналу, що забезпечує людині можливість вільно творити. Буває, що людина заклопотана життєвими проблемами не дає своїм талантам можливості розкритися, але ставши людиною з інвалідністю і працюючи над собою, створює шедеври світового рівня.

Духовно розвинута людина має чіткі уявлен­ня про основні життєві цінності, про сенс жит­тя, його цілі, проміжні і кінцеві, про шляхи їх досягнення. У такої людини звичайно розви­нуті здатності любити, надіятися і вірити.

Віра – це складний духовний стан, який має інтелектуальний, емоційний та вольовий ком­понент. Мати віру – означає бути перекона­ним, впевненим у чомусь. Це, наприклад, віра у вищу справедливість, у свої сили і можли­вості, у подолання недуги і майбутнє повно­цінне життя.

Проявом високої духовності людини є віра в Бога. Кожному, хто істинно вірує і наслідує заповіді Господні, Біблія обіцяє, що «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, …ані смутку, ані кри­ку, ані болю вже не буде…» (Об’явлення 21:4).

Саме Біблія вказує на тісний зв’язок між причинами хвороб і нашими грішними спра­вами (Рим. 5:12). Отже необхідно змінити своє життя, перемогти у ньому гріх, і це дозволить втішатися волею, що грунтується на доско­налості розуму й тіла.

Надіючись на Бога, не слід і самому зане­падати, а напружено трудитися над собою, здобуваючи щоденно хоча б невеликих успі­хів. Адже жодна значна перемога не можли­ва, якщо їй не передують малі досягнення. То ж, як стверджував великий Кобзар, борітеся й поборете.